Вже 4 роки я ніяк не міг зважитися повторити цей допис.
Це як коли, у тебе є жахливий шрам, і хоча ти знаєш про нього, і усвідомлюєш, що ні одягом, ні гримом ти його не приховаєш, і ти не соромишся його, бо це те, що робить тебе самим собою, але до дзеркала ти все одно не підходиш, щоб знов не пережити…
Але думаю, що зараз варто згадати, щоб усвідомити, що насправді- страшно, за межею вже звичних, побутових і суспільних проблемок, які ми підносимо до вселенських масштабів.
Я написав це в 2016 році, як думки після пережитого, але я усвідомлюю, що це стосується багатьох, хто втратив на війні синів і дочок, кого, як і мене, покалічила війна.
Тому- я прошу пробачення за цю біль, яку я зараз роз’ятрю, але в світлі сучасних подій, я не можу не нагадати про справжнє горе і справжній біль, який приніс в моє життя і життя тисячів українців ворог- росія. Тому: Мир- тільки після Перемоги! Примирення- тільки після їхньої капітуляції. Прощення- після Покаяння!
про ЖИВИХ…
Мені важко писати про це, але мабуть- треба. Просто хочу донести ті речі які для мене зрозумілі, апріорні. Сподіваюсь зможу.
Одного разу я був у морзі 4 міської лікарні на ж.м “Західний”. Був з матір’ю загиблого воїна. Його рештки більше року чекали повернення додому. Він вже був похований, потім ексгумований, потім перевезений до моргу, ДНК-експертиза… І от мати приїхала його забрати. Я не знаю чи є у нього батько, брати, сестри, але була тільки мати. А мене, як священника, попросили підтримати її свєю присутністю, молитвою, словом.
Ми зайшли з нею в зал, де тіло готують до видачі. Там вже була пуста труна і в цей час санітари винесли великий чорний поліетиленовий пакет, та поклали його в труну. Жінка сказала, що хоче побачити сина, санітари відповіли, що там нема на що дивитись, а я попросив її це не робити, сказав, що хай він лишиться для неї в пам’яті живим…Тоді вона без сперечання почала доставати з великої сумки, яку занесла с собою, речі. Спочатку дістала новеньку білизну, нову вишиванку, нові брюки, носки, черевики…і все це вона розправляючі почала викладати на мішок з тілом сина. Спочатку майку, потім вишиванку, штани…а я їй допомагав, бо не міг просто стояти і дивитись на те, як вона це спокійно робить.
Я був готовий що у неї буде істерика, а вона спокійно, впевненно одягала сина, так, як мати одягає своє немовлятко…
Потім я відслужив Літію.
Труну, заливши силіконом, закрили і вони поїхали додому, Мама і одягнений нею Син…
Пам’ятайте, багато родин не мали змоги попрощатися з загиблими, востаннє побачити їхні обличча, востаннє доторкнутися,… але всі вони пам’ятають своїх дітей ЖИВИМИ- гарними і дуже гарними- найкращими. Тому- давайте ставитися до них з повагою, давайте не принижувати їх своєю увагою, особливо, коли вони цього не хочуть чи коли нам це вигідно для себе.
Але єдине, що для них важливо- щоб ми не забули їхніх дітей в вирі політичного балагану і медійних катастроф, щоб ми пам’ятали про головне- за що вони загинули і щоб це було не марно!
Щоб ми боролися!
Копіювати
