– А хіба тобі щось треба, мамо? У тебе ж все є! От я і кажу Ігорю, що найкращим подарунком буде наша присутність. Ну хіба ж не так? – каже мені моя донька Наталка.
– Звичайно, доню, – спокійно кажу. – Приїжджайте в неділю, десь на другу годину.
Поставила я слухавку, присіла на диван, чай собі зробила. Звичайно, мамі нічого не треба – так завжди було. І навіть зараз, на мій ювілей, діти вирішили, що маму-заробітчанку, у якої на їхню думку “все є”, вітати не треба.
У мене наближається гарна дата, 55 років. Подруги жартують, що життя виставило мені дві п’ятірки. Тільки от я з цим не дуже згідна, бо хвалити мене нема за що, я і сама все життя себе не любила, і близьким дозволила так до себе ставитися.
Я з чоловіком 35 років у шлюбі прожила, і не отримала від нього не те, що подарунка, а навіть жодного букета квітів. Микола вважав, що квіти – це даремно витрачені гроші, адже вони швидко в’януть і зрештою опиняються на смітнику.
“Купити квіти – це те саме, що гроші відразу на смітник викинути”, – це було його твердим переконанням по життю, тому букетів я від нього ніколи не отримувала, як і інших подарунків також.
Я сама родом з села, тому після нашого весілля ми з чоловіком стали жити в місті. Свого кутка у нас не було, довелося тулитися з свекрухою.
Мама чоловіка мала дуже поганий характер. Вона мені з самого початку прямо сказала – хочеш зі мною мирно жити і не сваритися, то не попадайся мені на очі.
Добре, що вона працювала і пізно з роботи додому приходила. Я до того часу намагалася все і на кухні зробити, і в ванній, щоб коли вона повернеться, мені менше з квартири виходити і з нею бачитися. Але що це за життя?
Слова свого в квартирі свекрухи у мене не було, навіть коли питання стосувалися виховання наших дітей, то я мала робити так, як мені казала свекруха, а не так, як я вважала за потрібне. Чоловік або мовчав, або маму свою підтримував. Так ми і жили.
Можна сказати, що я почала жити по-справжньому лише 15 років тому, коли наважилася за кордон на заробітки їздити. Вибрала я Німеччину, бо ще зі школи непогано знала німецьку мову.
Діти на той час, коли я їхала, студентами були, і я розуміла, що вони входять в такий період, що лише “дай і дай”. Освіту треба дати, весілля згодом треба зробити, житлом забезпечити дітей – теж наш батьківський обов’язок.
За 15 років з усім цим я успішно справилася, бо заробляла я доволі непогано, от тільки вдома рідко бувала, не бачила як онуки ростуть.
Свій 55-річний ювілей я вирішила відзначати вдома, заради цього і приїхала. Покликала сина з невісткою, доньку з зятем, сватів з обох сторін, хотіла посидіти в тісному родинному колі.
Але в підсумку я була відверто розчарована і дуже засмучена, бо син з невісткою, ні донька з зятем мені нічого не подарували, бо мамі-заробітчанці не треба нічого.
Про чоловіка я вже взагалі мовчу, він навіть словами усно мене не привітав. А свати принесли по тисячі гривень в конверті. Усі вони дотримувалися думки, що гроші в мене є, тому найбільша радість для мене – їхня присутність як вияв поваги.
Мало того, що мені ніхто нічого не подарував, так ще й всі сподівалися, що в кінці вечора я їх подарунками стану обдаровувати і грошима обсипати, і все ж з тієї причини – бо я з заробітків приїхала і гроші у мене є.
Досиділи всі до кінця вечора, я подала торт до кави. І тут донька запропонувала, щоб я свічку задула і бажання загадала.
– А що мені загадувати? – кажу. – Моє бажання вже збулося. Я собі машину купила.
Треба було бачити очі сина, дочки, а найбільше чоловіка. Вони не знали, що я в Німеччині навчилася водити і здала на права. Гроші відкладала майже рік, і придбала собі гарну іномарку. А що, хіба я не заслужила? Треба ж хоч колись починати себе любити. Ну хіба не так?
Син сподівається, що я йому цю машину віддам, чоловік просто переконаний, що машина його має бути, бо мені не треба, а дочка ображається, бо розраховувала, що я гроші їм віддам.
Але цього разу я вирішила про себе подумати і зовсім не шкодую, що так зробила. Машина мені дуже личить, і нікому віддавати її я не збираюся.
Копіювати
