З самого ранку Стефа сиділа біля телефону – чекала на дзвінок з далекої Канади. Десь там, далеко у світах, вже двадцять років живе її єдина донька Оксана. Коли дівчина закінчила університет, їй вдалося виїхати в Канаду. Переконувала маму, що це не на довго – заробити трохи грошей і набратися досвіду.
Оксана вчилася в медичному університеті, мріяла стати лікарем. Обіцяла мамі, що продовжить справу на чужині, але там ще треба було вчитися кілька років, тому дівчина, щоб вижити, знаходила підзаробітки – як правило, це було прибирання. До продовження навчання руки так і не дійшли, тому лікарем Оксана так і не стала. Але це було не найбільшим розчаруванням для Стефи.
Матір дуже хвилювало особисте життя доньки, яке ніяк не складалося – роки йшли, а про заміжжя Оксана мовчала. Може, і був там у неї хтось на чужині, та матері вона його не показувала. А Стефа хотіла внуків, адже залишилися з Оксанкою вони самі на білому світі. А п’ять років тому, якраз на Великдень, зателефонувала Оксана, привітала матусю з святом, а потім ошелешила новиною – вона заміж виходить.
Стефа від радості хотіла стрибати, адже доньці вже тридцять п’ять років минуло, нарешті вона дочекається внуків! Останні кілька років думка про внуків не давала їй спокою. Нехай донька далеко, і швидше за все, внуків вона побачить не скоро, бо донька ще жодного разу не приїжджала. Але сама думка, що вони є, могла б ще довго жінку тримати на цьому світі. Та й, дякувати Богу, засоби сучасної комунікації, дозволяють бачити рідних, коли захочеш..
Заміж…, як довго вона чекала на це.
– Донечко, а за кого ти заміж виходиш? – несміливо запитала Стефа.
І тут на іншому кінці повисла тиша. Донька довго намагалася сформулювати думку, щоб правильно подати мамі інформацію. А новина і справді була така, яку потрібно було говорити обережно.
– За Івана, мамо. Він українець… і ти його добре знаєш, – тихо промовила Оксана.
– Якого Івана? – серце матері чомусь тривожно забилося. Щось всередині їй підказувало, що донька приховує щось дуже важливе. Оксана ще мовчала. Стефа повторила питання:
– Доню, за якого Івана?
– Сусіда нашого, Бажана Івана.
Донька замовкла, а Стефа аж присіла від несподіванки. Іван справді колись був їхнім сусідом, жили з дружиною і двома доньками на сусідній вулиці. Але вже років двадцять п’ять, як ніхто про нього нічого не чув. Він поїхав на заробітки, там і пропав. Перший час присилав гроші дружині і дітям, а потім попросив розлучення і зник з їхнього життя. Доньки у нього вже зовсім дорослі, заміж повиходили, внуків народили. Ой лишенько, та й він старший від Оксани років на п’ятнадцять, це ж йому зараз близько п’ятдесяти… І як це “пощастило” Оксанці зустріти його на чужині… Ой лишенько, що ж люди в селі скажуть, коли дізнаються…
– Мамо, – спробувала пояснити хоч щось донька. – Ми з Іваном зустрілися три роки назад. Не повіриш, але він і тут виявився моїм сусідом. Спочатку допомагав мені із солідарності, а потім якось все у нас само собою закрутилося. Тепер заміж кличе… І ще… Я чекаю дитину – скоро ти станеш бабусею…
***
Пройшло п’ять років. У Стефи нарешті з’явилася чудова внучка. Коли вона чує по той бік екрану: «Бабусю, я тебе дуже люблю», здається серце з радості вистрибує. Марічка так схожа на її донечку, росте розумницею, нехай і на чужині. Все обіцяють приїхати, але ніяк не виходить.
Цей Великдень видався сумним для всіх. Стефа посвятила Паску біля телевізора і самотньо сіла за Великодній стіл. І знову чекала на дзінок від рідних. І ось нарешті на екрані вона бачить ріднесеньке личко, за яке ладна все віддати. Марічка розповіла бабусі віршик, заспівала пісеньку, а в кінці традиційне: «Бабусенько, я тебе дуже люблю». Поговорили, аж на душі стало легше.
Що ж, у кожного своя доля. Не такої долі хотіла Стефа для своєї єдиної доньки, але вже вийшло, як вийшло. Сусідка, перша дружина Івана і її діти, із Стефою не розмовляють, але і тут нічого не вдієш. Так складно життя переплело їхні стежки. І чому все склалося саме так, сказати важко.
Олеся Біла
Джерело:ukrainians.today
Копіювати
