Їхала до Києва Поряд сидів чоловік із Краматорська. Заговорив російською. Посміхнулась, сказала, що не спілкуюсь нею. Спочатку зневажливо подивився, а потім сказав уже українською: “Ви як італійці, ті теж не розуміють російської, причому, точно так демонстративно, як і ви.
Та й схожі ви на італійку. Ви що, італійка з таким же впертим характертером?” Я знову посміхнулась:”З таким же впертим характером. Тільки я грекиня”.
— Ну, ясно, характер свій демонструєте…Ну, ну… таки з українцями простіше. Без випєндрьожа переходять на російську. І зачєм настроєніє мнє портіть?
–Даруйте, — кажу, — а чим це я вам настрій зіпсувала?
–Вот відітє, всьо панімаєте… Ви напомнілі мне, как моя мама прішла со слезамі на глазах із магазіна, когда еті італьяшкі не продалі єй хлєба… Ана паказивала на хлєб, а ані переспрашівалі:”Пане?” Мама падумала, шта ета бандєровци тут уже укрєпілісь і іздеваются над нєй, обращаются к нєй тіпа “пані”, а мама етого не пєрєносіт. Развєрнулась і ушла.
— Так що ж ви не навчили її, що “пане” у перекладі з італійської і є “хліб”? Тож, ніхто її і не ображав, люди в своїй країні говорили своєю державною мовою. Вони не зобов’язані, як і ми, знати російську. То, що, вже навчили маму італійської?
— Нє, сідіт дома, нікуда нє ходіт…
Розповів, що спочатку його сестра вийшла заміж за італійця, а, коли почалась війна в Україні, поїхав і він туди із Краматорська, а тепер і маму забрали.
І сестра, і він вивчили італійську, бо ніякої роботи не мали б і в сфері обслуговування ніхто б не догоджав їм, переходячи на англійську чи іншу мову.
Приїхав у нашу країну — вчи нашу мову, і нікого не цікавить, є у тебе на це бажання чи ні. Хочеш тут жити і працювати — вивчиш. А не хочеш — сиди вдома. Або шуруй назад, туди , звідки приперся.
Копіювати
