“Важко було знайти більш російськомовну людину, ніж я. Екс-вчителька російської мови з Горлівки, батько з В’ятки, майже 10 років жила в Москві і написала кілометри сценаріїв для серіалів російською мовою.
Але одного разу мені в москві запропонували ввести в серіал нового персонажа – покоївку з України. І щоб вона була “шлюшка, воровка, мразь”… Я спитала, а чому замовник наполягає, щоб вона була українка, а не башкірка, білоруска, росіянка. А він відповів, що так треба… Я відмовилась продавати свій сценарій і сказала йому, що я українка. А він відповів, що про це треба забути, скоро все буде росія.
Це був 2009 рік, Потім я побачила десятки таких покоївк в серіалах… йшла спрямована дискредитація українців через телевізор..
Вже в 2009 році я побачила антиукраїнську хвилю і повернулась в Україну. І відмовилась співпрацювати з росією.
А потім відмовилась писати російською вже тут, в Україні. І це було ще в 2016-17 рр. Я ніколи про це не шкодувала, що не заробила ту купу грошей.
Мені було гидко на фізіологічному рівні, і зараз, коли я чую російську, мені здається. що над тією людиною майорить триколор.
Перейти на українську – справа одного місяця! просто читайте в голос українською, переказуйте те, що прочитали…
Ну треба ж мати гідність і не носити брудну білизну ката!”
Автор: Тетяна Малахова
Копіювати
