Коли я вийшла заміж за Стаса відразу ж засмутилась через те, що його сім’я відвідує церкву московського патріархату. Та тоді мені вдалося переконати коханого – вінчатись вже в українській церкві. Згодом ми не часто порушували це питання. Торік не ходили святити кошики, мали малу дитину, а цьогоріч все ж вирішили йти до храму.
Та в нас виникла нова проблема – свекруха не хоче йти з нами, а вимагає, аби ми йшли до її церкви.
– Я не піду туди, те місце не від Бога. Нам так сказав батюшка.
– Який ще батюшка? Священник? Не вигадуйте дурниць. Ми до московської церкви йти не будемо і все. І їсти те, що там освячене не збираємось.
Кожен стояв на своєму. Лишень Стас мовчав наляканий. Згодом мама йому мізки, вочевидь, промила добряче. Адже на вечір чоловік почав мене вмовляти:
– Та яка різниця – куди йти? Це ж лише будівлі, а ми до Бога йдемо. Важливо, які в нас думки.
– То нехай твоя мама і поступиться!
– Вона літня жінка, пізно звички змінювати.
– Ні, не пізно. І різниця є. Як всі так думатимуть, то лише збільшиться в них кількість парафіян.
– Розумієш, як ми не підемо з мамою – вона остаточно образиться. От кому ці сварки треба! Це ж таке світле свято!
Чоловік вмовляє мене, а я й не знаю, як вчинити. Якщо піду з ними – сама до себе огиду відчуватиму, якщо ні – пересварюсь і з свекрухою, і з чоловіком. Як би ви вчинили?
Копіювати
