– Ти що?! Зовсім здуріла? Тобі 50 років на носі, а ти розлучатися зібралася?!
– Не можу я так більше жити! Ми з Олегом чужі люди.
– Та які чужі?! 25 років шлюбу — то для тебе жарти?
– Угу, от тільки після 20 річниці коханий чоловік перестав мене помічати. Навіть не дивиться на мене! Ввечері прийде з роботи, повечеряє, потім як втупиться в той телевізор — кліщами не витягнеш.
– Сама винна! Чого йому на тебе дивитися? Ти коли востаннє волосся своє вкладала, а одяг новий давно купувала?! Запустила ти себе, подруго.
Може, так воно і було, але що тепер говорити? Миритися з Олегом я точно не планувала. Розбиту чашку склеїти просто неможливо. Наша донечка вже доросла, минулого року ми видали її заміж — думаю, вона все зрозуміє і з повагою поставиться до нашого рішення.
– Галько, невже не шкода такого чоловіка втрачати? Ти ж його колись так любила.
– Та я і зараз люблю. Але дороги назад вже нема. Олег вчора зібрав усі свої речі. Наступного тижня переїжджає.
Вимовила це і засумувала. Досі не усвідомлювала, що нашим стосункам настав кінець. Розмову з подругою перебило повідомлення від чоловіка, яке прийшло мені на телефон: “Приїжджай додому! Це терміново!”
Дуже здивувалася. Навіть уявити не могла, що такого могло трапитися, що в Олега виникло величезне бажання мене побачити.
Заходжу в квартиру і просто завмираю від шоку… Вся підлога встелена пелюстками троянд, навколо купу свічок. Дійшла до ванни — а там вже набрана гаряча вода, на поличці стоїть шампанське, коробочка шоколадних цукерок.
Невже мій чоловік на таке здатний?! Колись він був справжнім романтиком, часто влаштовував мені такі сюрпризи, але з часом полум’я пристрасті між нами згасло. Чую позаду чиїсь кроки, обертаюся — Олег стоїть.
Кинулася одразу йому на шию. Ми провели неймовірний вечір, не могли натішитися одне одним, як закохані підлітки.
– Олежка, я й забула, який ти в мене романтик. Це ж треба — такий спосіб примирення вигадати.
– В сенсі? Я думав, це ти все влаштувала. Я завжди відчував, що ти насправді не хочеш розлучатися.
– Та ні! Я нічого не влаштовувала.
– Не я і не ти, а хто ж тоді?
В той момент мені зателефонувала донька:
– Мамо, як справи? Помирилися?
– А ти звідки знаєш? Чекай, чекай! То це твоїх рук справа?
– Аякже! Ключі ж я вам так і не повернула, от вирішила допомогти вам зберегти найдорожче, що у вас є — сім’ю.
Я мало не розплакалася. Було так приємно усвідомлювати, що ми з Олегом виховали таку прекрасну донечку. Якби не вона — ми б з її батьком точно розійшлися.
Опустити руки і відмовитися від кохання може кожен, а от додати в сімейне життя барв — це виклик тільки для сміливих. Добре, що наша Златка такою і є.
Чи сподобалася Вам ця історія?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.
Копіювати
